МОДЕРНІЗАЦІЯ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

 

Віктор АНДРУЩЕНКО

 

            Стратегію розвитку освітянської галузі держави сьогодні визначає нещодавно прийнята II Всеукраїнським зздом працівників освіти й затверджена Указом Президента України Л. Кучми Національна доктрина розвитку освіти у XXI столітті.

Міжнародні консультанти й експерти, запрошені до участі в розробці цього документу,

визнали цю доктрину однією з найбільш перспективних національних освітніх стратегій

Європи.

 

            Тим часом до Болонського про­цесу, який визначає тенден­ції розвитку європейської ос­віти, Україну не прийняли, хоча вона й подала відповід­ну заявку. Як і чому це ста­лось? Яким чином ми маємо вийти на рівень Болонського процесу? Ад­же наш найближчий сусіда — Росія, освіт­ня система якої практично нічим не відріз­няється від української, до складу Болон­ської співдружності входить з минулого року. З цими запитаннями українська делегація на чолі з міністром освіти і науки В. Кре­менем приїхала до Афін на 21 -у конферен­цію міністрів освіти європейських країн.

Перша ж зустріч з господарем конфе­ренції — міністром освіти, науки і релігій Греції — пролила світло на ці і багато ін­ших запитань: Україна подала заявку над­то пізно, й експертна група, до складу якої входили представники Франції, Німеччи­ни, Голландії і деяких інших держав Єв­ропи, фізично не змогла їх розглянути і включити нашу заявку до порядку денно­го. Здавалося б, усе ясно і зрозуміло. Од­нак відчувалося: «за кадром» залишався невисловлений докір — у Болонський про­цес треба йти більш цілеспрямовано, системно і послідовно, а головне — з глибо­ким розумінням його суті й серйозної мо­дернізації системи освіти України відпо­відно до європейських стандартів.

У чому ж суть Болонського процесу? Якою має стати наша освіта загалом і її структурний підрозділ — педагогічна осві­та зокрема?

Як відомо, Болонський процес (назва походить від університету Болонья, де бу­ли досягнуті відповідні домовленості) — це своєрідний рух освітніх національних сис­тем до єдиних критеріїв і стандартів, які ут­верджуються в Європі. Головна його ме­та — консолідувати зусилля наукової та осві­тянської громадськості й урядів для істотного підвищення конкурентоспроможності єв­ропейської вищої освіти і науки у світово­му вимірі, а також для підвищення ролі цієї системи у соціальних перетвореннях.

Цей рух зумовлений реальними зміна­ми, що відбуваються на теренах Європи і світу: проблемами глобалізації, становлен­ням інформаційного суспільства, посилен­ням міграційних процесів, мобільності рин­ку праці, міжкультурних обмінів, а голов­не — об'єктивно сформованою потребою навчитися «жити разом», зберігаючи влас­ну етнічну, культурну, релігійну та іншу різноманітність і водночас розуміючи й по­важаючи один одного.

Світ стомився від безперервних кон­фліктів, військових зіткнень, тероризму. Він хоче жити у співдружності і співпраці. Лідером об'єднального процесу нині ви­ступає Європа. Саме тому ініціатива ряду європейських країн щодо загальноосвіт­ньої, взаємно узгодженої й толерантної під­готовки людини до життя у «новій Євро­пі» не може бути оцінена інакше, як своє­часна і надзвичайно актуальна.

У строгому розумінні Болонський про­цес веде свій відлік від 1998 р., коли 29 мі­ністрів освіти від імені своїх держав під­писали «Болонську декларацію», що узго­джувала спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем освіти, створення до 2010 р. єдиного європейського наукового і освітнього простору, поліпшення праце­влаштування, мобільності громадян на єв­ропейському ринку праці, а головне — під­вищення конкурентоспроможності євро­пейської вищої школи.

Скептики й опоненти об'єднального про­цесу ставлять запитання: чи не призведе це до нівелювання національно-культурних особливостей, способу життя й менталь­них характеристик особистості? Все зале­жить від того, з якими амбіціями та чи ін­ша держава увійде у Болонський процес. Цей процес — добровільний, багатоварі­антний, гнучкий, відкритий, поступовий. Він грунтується на цінностях європейської освіти і культури й не має на меті руйна­ції національних особливостей освітніх сис­тем різних країн Європи. Отже, від того, з якими внутрішніми перетвореннями Ми ввійдемо в Болонський процес, від чого відмовимося й що приймемо в національ­ну систему освіти від європейських стан­дартів, багато в чому залежатиме рівень на­шої науки і освіти й ставлення до нас євро­пейської спільноти.

Поза сумнівом, національний характер освіти ми маємо не лише зберегти, але й посилити. До речі, жодна з країн-учасниць Болонського процесу національними прі­оритетами поступатися не збирається: во­ни їх лише узгоджують. Ці ж країни при­ймають загальні «правила гри», скажімо, щодо визнання дипломів про освіту, пра­цевлаштування та мобільності громадян, що істотно підвищує конкурентоспромож­ність європейського ринку праці й освіт­ніх послуг.

Початок об'єднальних процесів у галу­зі освіти закладено Великою хартією уні­верситетів, Лісабонською конвенцією про визнання кваліфікацій для системи вищої освіти єв­ропейського регіону (1997) та Сорбонською декларацією (1998) щодо узгодження струк­тури системи вищої освіти в Європі. По­тім були відповідні рішення в Болоньї, Пра­зі та Берліні. Четвертий саміт Болонсько­го процесу має відбутись у Норвегії.

Розроблена й прийнята під егідою Ра­ди Європи та ЮНЕСКО Лісабонська кон­венція (за дорученням Президента Украї­ни я мав честь підписувати її від імені дер­жави) зафіксувала домовленості щодо основних термінів, за допомогою яких опи­суються моделі вищої освіти в Європі; ви­значила компетенції державних органів, основні принципи оцінки кваліфікації та періодів навчання; узгодила механізми ви­знання кваліфікацій вищої освіти, інформа­ції про оцінку вищих закладів освіти, по­рівняння документів про освіту тощо. Як відзначалось у конвенції, велике розмаїт­тя систем освіти в європейському регіоні відображає його культурну, соціальну, політичну, філософську, релігійну й еконо­мічну багатогранність, яка є винятковим надбанням і потребує всілякої поваги, ос­кільки забезпечує можливості використан­ня цього розмаїття, полегшує доступ гро­мадян кожної держави до освітніх ресур­сів інших держав.

Сорбонська декларація поставила питан­ня про формування відкритого європейсько­го простору у сфері вищої освіти; прозорість, легкість і зрозумілість дипломів, ступенів і кваліфікацій; орієнтацію переважно на дво­ступеневу структуру вищої освіти (бака­лавр — магістр); використання системи кре­дитів (ЕСТS); міжнародне визнання бака­лавра і надання йому права вибору форми подальшого навчання, зокрема в магістра­турі чи докторантурі; стимулювання проце­су вироблення єдиних рекомендацій для зближення систем освіти та формування європейського простору вищої освіти.

Важливі узгодження щодо структури системи вищої освіти були досягнуті на па­ризькій (1998) зустрічі міністрів освіти про­відних європейських держав. Мова йшла насамперед про кредити, які може отри­мати кожен, хто бажає навчатись у євро­пейських університетах. В контексті цих домовленостей у студентів буде доступ до різних освітніх програм, зокрема й мож­ливість навчатися багатопрофільно, роз­вивати знання мов, використовувати ін­формаційні технології. Ключовими прин­ципами інтегрованої моделі європейської освіти було проголошено мобільність, ви­знання, доступ до ринку праці.

Загалом процес структурного реформу­вання національних систем освіти, зміни освітніх програм та інституційних перетво­рень має відбуватися за такими головни­ми напрямами: прийняття зручних та зро­зумілих градацій дипломів, ступенів і ква­ліфікацій; запровадження двоступеневої системи освіти; впровадження єдиної сис­теми кредитних одиниць; визначення та дотримання європейських стандартів якос­ті освітніх послуг; усунення перепон для більшої мобільності студентів, викладачів, дослідників та управлінців вищої школи. Такі ж принципи слід ввести і в україн­ській освіті.

З «косметичним ремонтом» системи пе­дагогічної освіти Україні в європейській співдружності держав робити нічого. Не­обхідне фундаментальне оновлення. На­самперед ми маємо вийти на новий рівень інтеграції науки і педагогічної освіти. Ко­лишня установка на підготовку вчителя в царині усталеного знання поступово від­ходить у минуле. Інформаційна революція вимагає від учителя постійного оновлен­ня знань, вміння навчатися протягом усьо­го життя. А для цього він повинен бути на­уковцем, дослідником, уміти постійно на­вчатися, а головне випестувати відповідні здібності, перебуваючи ще на студентській лаві. Останнє ставить нові вимоги до ви­кладацького складу педагогічного універси­тету. Бути методистом, навіть блискучим, сьогодні недостатньо. Викладач повинен бути потужним ученим, вести розгалуже­ні наукові дослідження, залучати до них студента.

Входження в Болонський процес потре­бує радикальної модернізації змісту педаго­гічної освіти. її лейтмотивом мають стати ліквідація застарілих міфів, своєрідної іде­ологізації освіти, притаманної тоталітарно­му суспільству, вилучення дріб'язкового матеріалу й наближення до реального істо­ричного процесу, сучасних соціокультурних реалій та прогнозованого майбутнього.

Суттєвий поступ слід здійснити в на­прямі демократизації освітньої політики, зокрема децентралізації системи освіти, підвищення самостійності університетів, мобільності викладачів і студентів, впро­вадження державно-громадського управ­ління педагогічним закладом.

Демократизація — провідна зірка євро-інтеграційного процесу. Однак вона не мо­же розгортатися стихійно, без відповідної просвітницької і виховної діяльності в се­редній і вищій школі. Демократії потріб­но навчатись. Останнє якраз і є тією го­ловною домінантою, якою Болонський про­цес дає відповідь на вимоги Глобалізації, на проблеми сучасних міграційних проце­сів. Надзвичайно важлива роль у вихован­ні демократичної культури особистості на­лежить учителеві. Болонський процес фор­мулює вимоги до демократичної освіти, підготовки демократично орієнтованого вчителя. Українські педагогічні універси­тети до впровадження цих вимог підготов­лені ще недостатньо. Розроблений у межах україно-канадського проекту курс «Осно­ви демократії» читається лише як експе­риментальний і далеко не у всіх педагогіч­них закладах.

Нововведення мають торкнутись орга­нізації ранньої профорієнтації випускників загальноосвітніх шкіл — майбутніх абітурі­єнтів педагогічних університетів, насампе­ред у контексті спрямування їхніх симпа­тій на вчительську професію, тестового визначення педагогічного покликання, пси­хологічних та морально-етичних якостей, необхідних для педагогічної діяльності.

Не може бути залишена поза увагою й виховна робота в педагогічному універси­теті. Вона має здійснюватись на багато-культурній основі, через формування толеран-тності, вміння жити разом, поважаю­чи етнічне, конфесійне, культурне розмаїття і водночас — з гордістю за власні націо­нальне буття, культуру, сутність. При цьо­му ніхто й нікому не має права нав'язува­ти власні цінності. Кожен має залишатися собою. Для того ж, щоб розмаїття не при­звело до конфлікту, вчитель має виконати відповідну посередницьку функцію, узго­дити моделі поведінки, а головне — сфор­мувати поважливе сприйняття позицій один одного. В цьому й полягає новизна підго­товки майбутнього вчителя в педагогічно­му університеті у світлі Болонського про­цесу, що розгортається.

Зміни в педагогічній освіті покликані забезпечити високу конкурентоспромож­ність майбутнього випускника. Його осві­та має бути фундаментальною, якісною, здійснюватися в органічному взаємов'зку з наукою і педагогічною практикою. Ви­пускник педагогічного університету має досконало володіти інформаційними техно­логіями, декількома іноземними мовами, додатковою (не вчительською) професією.

Важливою нормою Болонської спів­дружності освітян є підвищення мобільнос­ті викладачів і студентів, самостійності студентів, рівня їхньої самоорганізації. Для нашої педагогічної освіти це поняття — но­ве і за змістом, і за можливостями органі­зації. Ми звикли до стабільної роботи чи навчання в одному (власному) навчально­му закладі і з певною недовірою дивимось на тих, хто прагне освоїти предмет в іншо­му університеті. Ще підозріліше сприйма­ємо викладача, запрошеного до універси­тету прочитати певний курс. За рідкісними винятками, обмін викладачами між універ­ситетами в Україні практично не прово­диться. Лише окремих з нас було запроше­но для читання лекцій в закордонних уні­верситетах. Нас мало знають, а тому й мало запрошують. Ми надто скромні, тоді як за­рубіжні викладачі і вчені мають свої сайти, беруть участь у різноманітних міжна­родних презентаціях, пропагують свої до­сягнення через Інтернет. Очевидно, настав час змінити поняття скромності. Подібна «скромність» — це шлях у небуття. Адже лише через обмін можна досягти найефек­тивнішого осягнення предмета, поглиби­ти наукові розвідки, сформувати своєрід­не поле науково-педагогічного пошуку, яке сприяє зростанню майстерності і виклада­ча, і студента.

В Європі українська педагогічна освіта завжди була помітною. Такою вона зали­шається й сьогодні. Однак порівняльні до­слідження з цього приводу в країні майже не проводились. Вимагаючи певної міри стандартизації, Болонський процес стиму­лює створення відповідних порівняльних систем організації навчання та виховання майбутнього педагога, рівня кадрового і на­уково-методичного забезпечення, якості навчального процесу, ефективності реаліза­ції його різноманітних моделей і механізмів.

Важливим завданням модернізації пе­дагогічної освіти України є впровадження кредитно-модульної системи органЬації на­вчання. Ця модель для нас також нова. Во­на потребує розробки сучасних механізмів здійснення навчального процесу, визна­чення результатів якості освіти, управлін­ня навчальним закладом.

Болонський процес — це програмне, ці­леспрямоване співробітництво європей­ських педагогічних університетів, інститу­тів, шкіл, центрів. Українські вищі педаго­гічні заклади залучаються до нього ще не досить активно. Звичайно, певний досвід такого співробітництва є. Однак нині по­трібен інший рівень. Попереду — активний обмін студентами і викладачами, включе­не навчання студентів у зарубіжних універ­ситетах, проведення спільних педагогічних експериментів, наукових конференцій, літ­ніх педагогічних шкіл та читань тощо. Ме­та цього співробітництва — обмін науко­вим і педагогічним досвідом, формування норм і правил, прийнятих у європейському культурному просторі, здатності жити в ньо­му без будь-яких обмежень чи меншовар-тісних почуттів. Окрім цього, українські пе­дагогічні університети мають досягти тако­го рівня співпраці, який давав би можливість вручати студентові-випускникові подвійні дипломи за відповідними напрямами й спе­ціальностями. Наш університет уже розпо­чав це запроваджувати.

            Які ж першочергові кроки має здійсни­ти Україна для вступу в Болонський процес?

На мій погляд, насамперед потрібно на­лагодити взаємозацікавлене спілкування керівництва держави і галузі з управлін­ськими й організаційними структурами, що визначають освітню політику країн Єв­ропи. Доки ми не станемо постійними, а головне — активними учасниками будь-яких європейських нарад, конференцій з питань розвитку науки і освіти й не пред­ставимо нашу систему освіти в її перева­гах і привабливості для європейської спіль­ноти, ні про яке входження до Болонсько­го процесу не може бути й мови. Декілька конструктивних зауважень та пропозицій, внесених міністром освіти і науки В. Кре­менем, а особливо його виступ на пленар­ному засіданні 21-го конгресу міністрів ос­віти європейських країн, наблизив нашу освіту до Болонського процесу значно біль­ше, ніж десятки внутрішніх розмов на цю тему серед урядовців і депутатів різного рівня. Ми інколи економимо кошти там, де, навпаки, — їх потрібно витрачати, бо вони приносять і професійний, і політич­ний прибуток. Міністр, його заступники, ректори університетів мають бути постій­ними учасниками міжнародних форумів. Відоме українське прислів'я «Скупий пла­тить двічі» повною мірою характеризує на­шу нинішню участь у Болонському проце­сі і не тільки в ньому.

Другим серйозним кроком мають ста­ти реальні внутрішні реформи системи ос­віти загалом, педагогічної зокрема. Європа має побачити в нас надійних, перспектив­них, а головне — привабливих і прогнозо­ваних партнерів.

Нарешті, третім кроком має стати пред­метна зацікавленість перших керівників держави, прийняття урядом відповідного політичного рішення, оприлюднення на міжнародному рівні конкретної програми інтеграції вітчизняної системи освіти і на­уки у європейський простір. Я глибоко пе­реконаний, що в Україні визріли для цьо­го об'єктивні і суб'єктивні передумови й ми здатні здійснити їх уже найближчим часом.

 

Резюме

 

У статті розглядаються основні принципи та напрями розвитку Болонського про­цесу, зокрема рівного доступу до якісної освіти, мобільності педагогічних кадрів і студен­тів, впровадження мовних стратегій та інформаційних технологій. За цими принципами необхідно провести модернізацію педагогічної освіти в Україні. Вона потребує фундаменталізації взаємозв'язку науки і педагогічної практики, формування вчителя новітньої сві­тоглядної та моральної культури, домінантними цінностями якої є толерантність, де­мократизм, повага до людей у розмаїтті їхніх етнонаціональних, релігійних, культурних особливостей.